Василь Махно

Вiршi про вiйну

ВІЙНА

Господи, як там в Тичини:
«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін»
як вони нас оточили
з усіх чотирьох обсіли

дай же нам сили і міці
тривожну валізку і хліб
брешуть же їхні лисиці
що в нас ні щитів ні століть

кудись же веде нас Ігор
за Дон зі своїм полком
сьогодні з лютневим снігом
і завтра – з черленим щитом

а тьма їхня з Тьмуторокані
а їхні – мокша і чудь
стріляють по нашому стані
по наших позиціях б’ють

то що там у «Слові о полку»?
і що там «шт» та «жд»
ви – скачучи босим вовком
гублячи слину вражди

дійшли до річок та кордонів
до серця мого в кулаці
зчорніли ваші ікони
не відбілите і в молоці

Господи як там в Тичини
про Київ – Месію – про край
чому ми ці вірші не вчили?
стікай – моє серце – стікай


ВОЙНА

как там у Тычины, Боже:
«И Белый, и Блок, и Есенин»
ими весь свет загорожен 
со всех четырех обсели

дай же нам воли и силы
хлеб и походный рюкзак
брешут их рыжие лисы
на наш стародавний стяг

ведет же нас Игорь гневен
за Дон со своим полком
сегодня с февральским снегом
и завтра – с червленым щитом

они же всей тьмутараканью
всей мокшей всей чудью идут
стреляют по нашему стану
по нашим позициям бьют

и что там в «Слове об Игоревом»? 
какие там «ять» или «ер»
враждой заслюнившись прыгает
ваш волк на старый барьер

дошли вы до рек и кордонов
и сердце мое в кулаке
черны стали ваши иконы
не отбелить в молоке

Боже, как там у Тычины:
про Киев – Мессию – и высь
что ж мы тех стихов не учили?
теки – мое сердце – сочись

Перевод с украинского Аркадия Штыпеля


ДО ВІТЧИЗНИ

вітчизно – чому ти така солодка?
стрекотить весняна сорока
зозуля літа мої лічить – горлиця туркотить
дими з-за будинків – з-за лісу…
Антонич – зі своїм лисом
Шевченко – на кручі стоїть

вітчизно – чому ти така вдова-вдовинна?
і в чому твоя провина?
в кореневищі роду – в суцвіті літ
ні – мамо – берці твої не тиснуть...
Антонич – зі своїм лисом
Шевченко – на кручі стоїть

вітчизно – чому ми так довго з тобою
у цій обороні і в цьому бою
за що нам вдови і сироти – кров і піт?
покреслена на бісектриси
Антонич – зі своїм лисом
Шевченко – на кручі стоїть

вітчизно – солдатко й вдовице
Ярославно в Путивлі – зиґзице
тривожному серцю накажу сьогодні: цить
весняний туман над плесом...
Антонич – зі своїм лисом
Шевченко – на кручі стоїть

вітчизно воєнних літописів й хронік
рано тебе ворог хоронить
кажу їм – писки свої стуліть
ти будеш нам нині і прісно
бо Антонич – зі своїм лисом
і Шевченко – грізно мовчить


ІСХОД

на сході дими і руїна
біженці із дітьми:
ракета ось просвистіла
сирена виє з пітьми

люди штурмують вокзали
потяги – скрип валіз
великий ісход на захід
повний дитячих сліз

стримить золота Софія
до самих Золотих Воріт
не полишай нас надіє
дай втримати цвіт і рід

усім хто сюди повернеться
рідні пороги встели
і нашу запеклу ненависть
як шаблю у землю встроми

якщо вони будуть ридати
якщо їх стрясатиме лють
музику нашої втрати
най в сурми і дух переллють

бо позирки ці діточі
з вагонного із вікна
забути не зможем й не схочим
так позирає війна

на площі Софіївській – близько
до Бучі і до Броварів
й здається мені що Хмельницький
від обстрілів сам прозрів

бо як же Богдане-Зиновію
втриматись вам на коні
коли стугонять наші колії
і наші міста в огні?


ШЕВЧЕНКО

не зостанеться камінь на камені
від колон зизооких орди
оглядає із кручі у Каневі
наше військо і наші фронти

в березневому дні від народження
нам звучить його вірш як сурма
він звертається до ненароджених
і живих – інших в нас вже нема

нам потрібно триматись за Київ
за Дніпро й оборонні вали
за ґрунтів поцяткований килим
за поеми його і псалми

розуміє – в цю прикру годину
править баль доокола смерть
і розправивши груди і спину
полишає свій постамент

я дивлюсь як він твердо і щемко
ставить підпис за свій автомат
«ваше прізвище?» – каже: «Шевченко»
«а посада?» – він каже: «солдат»

він в чоті молодий – як «Зі свічкою»
не пізнати – усі залягли
за якимись кущами над річкою
за горбами й бинтами імли

рукави всіх обмотано смужками
і жовтіють колоссям пшениць
він лежить з цими хлопцями мужніми
і чекає на гул гусениць

З МАРІУПОЛЯ

пережити ніч в Маріуполі
під потрісканим неба куполом
під будинком розбитим
в тім житті – на іншому березі
хто міг знати що буде у березні
і кому його не пережити?

із полями оцими пологими
реченець у кого з пологами
хто тримався з останніх сил
пахне кров’ю і пахне сиками
породіллю кладуть на носилки
санітаре – кудись же неси

ну неси її – круглу як землю
кутай в коц чи свою камізелю
всюди обстріл – де ступиш крок
вона чує як плід затихає
і вона вже також відпливає
і земля відпливає і кров

то чого ж ти мовчиш санітаре
ти оглушений цими ударами
де ж ця мати і де ж цей син?
Ти також тремтиш бо під шоломом:
«вони справді не мають сорому»
ну а ти уже вибився з сил

не імуть наші мертві сорому
прокричу я у будь-яку сторону
ворогам не про сором кажи
вони вбили і сина і матір
розстріляли медичні палати
ну а ти вздовж будинків біжи

ти біжи санітаре по вулиці
бачу жили на шиї здулися
ти неси – може вдасться спасти
породіллю оцю з Маріуполя
її сина – для першої купелі
й те що я підганяю – прости


ПСАЛОМ СКОРБОТИ

дівчинка вбита – прострелений хлопчик
тепер вона – ластівка; він – горобчик
тепер вони птаство птахів
невдовзі проб’ється трава – пролізе
крізь їхню кров й іржаве залізо
крізь літери читаних нами псалмів

у тому дворі де були їх будинки
війна справляла свої обжинки
півкварталу – вночі під обстріл
дівчинка з мамою спали в квартирі
хлопчик з батьками зупинився при дверях
коли ракети летіли у гості

їх будинки струснуло – і їх накрило
і тоді вони взяли пташині крила
бо тривожні валізки тримали батьки
пристиснувши дітей як стискають еспандер
півгодини шипіли вогненні «Гради»
потім тиша гуділа як тіло ріки

потім тиша дзвеніла у вухах псалмами:
знерухомлений хлопчик нерухомої мами
мертва дівчинка – й тиша тиш
цей горобчик на гілці і це ластів’ятко
нам пташиною мовою будуть співати
а ми відспіваєм псалми по них 

а ми коли будемо жити весною
з горобчиком й ластівкою над борозною
з псалмами скорботи й жалю
пишу – що та ластівка й жвавий горобчик
то ті убієнні – дівчинка й хлопчик
по них ці слова тереблю


ПСАЛЬМА БУЧІ

ми тепер їх уже не покличемо
ні питальним знаком – ні кличною
формою – яка у нас є
в кого руки заламано й скручено
хто лежить по вулицях Бучі
по дворах під дощем гниє

припильнує їх чорний ворон
чорним оком чорний як ворог
чи пригорне їх херувим
най мій вірш буде їм псальмою
за Андрієм Петром Оксаною
солоспівом і хоровим

най пропущені мною сполучники
вам полегшать побачити Бучу
і почути тривожний дзвін
херувим в камуфляжній формі:
най покаже стовпи і опори
і пробиті зазубрини стін

най згадає усіх поіменно
у цій псальмі кожен іменник
як присипаний глиною світ
хто ще дихав учора під соснами
хто дивився ув очі псові
при серпневім падінні звізд

я не знаю якою ж печальною
мусить бути печаль моя з псальмою
і яких ще потрібно слів?
Буча скручена скотчем й розстріляна
звірина із якою зустрілись ми
в десять рогів та сім голів

перед тими страстями і Страсною
седимицею ми із Тарасом…
над Андрієм Петром Оксаною
що пливуть по небу ридванами
і гучними – як дзвін – риданнями
поклонімося Бучі псальмою


РАНІШНЄ ТУРКОТІННЯ ГОРЛИЦЬ

туркотіли горлиці нині – вже
річка буде звиватись вужем
будуть жовтіти родини кульбаб
над ранок почувся горличий спів
не було уночі для мене снів:
тільки дощ віді вчора кульгав

може для того щоб я почув
як трикутний дах – ґонтовий чуб
бився об дощ як пара крил
а може тому аби горличий світ
розповів мені про бузковий цвіт
і що все в них і нас із крихт

це вони сповістили мені про клейке
тріскання цвіту – таке стійке
повторення в космосі – й на вербі
волохатий пушок яким вона б’є
коли смерть із життям одночасно стає
містом з пагорбом на горбі

я подумав про річку яка горілиць
годуватиме пару моїх горилиць
Благовіщення – потім Страстний
тиждень – потім тіло повстане із
світла слова із мільярдів звізд
яких вигнав господар напастись

я подумав що курячій сліпоті
що підважила ґрунт по своїй простоті
що чекала на спів та дозвіл
перейде у спадок весняний дощ
її корінь проріс в чорноземний товщ
її цвіт румиґатимуть кози

я подумав про грицики й про кульбаб
і про «Страсті» які допише Бах
починаючи їх від Матфея
як цю музику влиту ув жили рослин
ми почуємо вухом разом із ним
зрівноважаться тенор і флейта

я подумав що горлиці – але ж Бах
розпустив свій хор – і та юрба
туркотіння туркоту туркотінь
розлетілася звуками зеленців
і над ранок почувся горличий спів
і кульгавий крок в дощовій воді

я почув що горлиці принесли
сім зернят винограду – як ті посли
нотний стан «Страстей» – весняну повінь
і оновлення те що чекає нас
їде їде панна весна
а над нею горлиці як над полем 

                         Февраль-март 2022